Global Ukraine

Як розповідати про Україну

27

Συγγνώμη,αυτή η εγγραφή είναι διαθέσιμη μόνο στα Ουκρανικά. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Джерело: Новое Время

Автор: Ірина Купчинська, Координатор проектів ГО»Агенція іміджу України»

Після круглих столів, конференцій та заходів про імідж країни, у мене постійно з’являється відчуття недомовленості. Ніби ми всі, колективом спікерів конференції, про щось одночасно мовчимо.

За всіма історіями успіху ми забуваємо про реальність. А вона різна, складна і часто болюча.

Кілька днів тому, забігаючи в автобус з Кракова до Перемишля, починаю розпитувати водія чи це правильний автобус, чи є вільні місця, а він у відповідь махнув на мене рукою: мовляв, що тобі від мене треба? І тоді я в піднесеному настрої (встигла!) думаю, що от як добре, нічого ідеалізувати Польщу, побутового хамства вистачає всюди. Автобус починає від’їжджати, але до нього біжить чоловік, засмаглий чоловік із великим пакетом і заходить в автобус. І водій, неприємний оцей водій, переходить з ним на … українську. Це було як ляпас.

Читайте за темою: Креативний експорт: компанії, що формують новий імідж України

І тоді я нарешті змогла сформулювати те, про що колективно мовчить весь круглий стіл народних дипломатів. Про те, що дуже часто іноземці контактують з українцями, що приїхали шукати кращого життя та вищого заробітку, а не з народними дипломатами. Що прекрасні, але нечасті виставки і концерти, з невеликим медійним охопленням та крихітними бюджетами мають дуже мало впливу на побутовий імідж українців.

У тому ж Кракові я зупинилася у молодої милої інтелігентної польської сім’ї, де вечорами ми спілкувалися про антропологію, демократію та музику. Попри те, також я почула фантасмагорично жахливі історії про те, що в Польщі в секторі обслуговування вже рідко почуєш польську мову та про українських дівчат, що проституцією здобувають собі плату за навчання в університеті. Хоча Кася і додала із зітханням, що, мабуть, те ж саме можна сказати і про поляків у Великобританії чи Німеччині.

Тут слід сказати, що не йдеться про протиставлення, де народні дипломати – прекрасні, а люди, що виїжджають за працею – зло. Аж ніяк. І я знаю багатьох добре вихованих, освічених людей, що працюють в Греції, США, Італії, Іспанії, Польщі, де печуть хліб, ловлять рибу на кораблях, доглядають за старенькими чи варять каву, і нічим не поступаються тим, хто приїхав консультувати, програмувати чи менеджерити глобальні процеси. Світ нелінійний, і люди різні.

Люди різні і в країнах, які ми звикли бачити еталоном стриманості, галантності, джентельменства та інших солодких синонімів. Я допитувалася ввечері у поляків, чи часом у місті не великий футбольний чемпіонат. Оскільки кількість груп п’яних, нестриманих і відверто вульгарних британців могла свідчити тільки про футбольних хуліганів у місті. Аж ні. Оці без сорочок, без сорому, з криками “я одружуся на тобі” у різних словоформах, з плювками, гарчанням та на грані бійки,  – туристи. Кася сказала, що так було не відразу, і ці товариші з’явилися у місті разом з появою лоукостів.

«Вони приїздять сюди ніби в країну третього світу, де мешканців не вважають за людей, а гроші вирішують все», – продовжив Міхал.

Читайте за темою: Комп’ютерні ігри як фактор іміджевого розвитку України

Але Британська рада (British Council) робить все можливе, щоб поруч із таким досвідом від мешканців країни, Шекспір не сходив зі шпальт мистецьких дайджестів, британські вистави подорожували не лише Європою, а й слов’янськими закутками; британська стипендіальна програма Chievening дає можливість іноземцям потрапити у найкращі британські академічні середовища та багато-багато іншого, щоб показати класичну країну з підручників англійської мови.

Чи робить Україна щось аналогічне до Британії, аби показати Україну в її розмаїтті? Звичайно, що ні. Ані бюджетів, ані дійсних та дієвих структур.  З усіх сил намагаються невеликими диверсійно-розвідувальними групами замінити усю культурну державну армію окремі, у тому числі державні, інститути, комітети, політики, активісти та громадські об’єднання. І я не знаю, чи у нас виходить.

Ми розрізнені, часто без бачення та супутніх чи повторюваних проектів, які б створили кумулятивний ефект. Щоправда, одного разу на мої нарікання щодо розрізненості громадянського суспільства, культурна менеджерка Ірина Янів сформулювала хорошу думку, що, можливо, ця розрізненість та певна внутрішня конкуренція – на краще, адже саме в такому середовищі виділяться найефективніші проекти, які зможуть справді реалізувати наші завдання. Та й монополія – не завжди найкраща форма буття.

Що ж робити: чекати доки, ніби на дріжджах, виростуть організації та займуть загальноукраїнську планку у культурній чи публічній дипломатії? Можливо. А можливо просто ставати ще одним гравцем. Гуртом і батька легше бити.

Читайте за темою: Як Україна Відень очаровувала, або Ефективний брендинг нації через приватні ініціативи

Найкраще про бренд говорить не реклама, а продукт. І як би цинічно не було називати громадян своєї країни “продуктом”, але ми говоримо про себе самі. Нашою поведінкою, статтями чи будь-якими іншими проявами життєдіяльності.

Ми не змінимо людей у короткотермінових горизонтах. Зараз можемо тільки дати їм додаткових інструментів для самопрезентації. Або допомогти зрівняти рахунок, представивши справжню Україну: різну, творчу, культурну, натхненну та піднесену.

Фантастичну роботу уже здійснюють і громадські організації, і держава – у межах своїх повноважень. Особливим капіталом у процесі побудови довготермінового позитивного іміджу України є молодь. Про хороше: на початку червня на круглому столі, що організовувала у Києві громадська організація українців у Бельгії “Promote Ukraine”, я дізналася про два актуальних проекти означеного напрямку. Українська академія лідерства показала 250 студентів Європі, організовуючи зустрічі на всіх можливих рівнях, а ГС “Промінь” з проектом “Діти просять миру” дала можливість талановитим дітям з різних областей та зони АТО самим розповісти про своє бачення майбутнього країни.

Але також важливо допомагати впевнено розповідати про Україну тим, хто їде за кордон для навчання, роботи чи відпочинку. Тому думка в ефір: чому немає у літаках МАУ брошурок “Україна у світі” – про те, як цікаво презентувати Україну за кордоном? Чому у потягах, що прямують з України за кордон, немає соціальної реклами про те, чим Україні справді варто і можна пишатися? У Борисполі принаймні транслюються ролики Мінекономіки про інвестиції в Україні та її туристичний потенціал. Грамотна і ненав’язлива поліграфія в автобусах і залізниці – теж могла б трохи у цьому допомогти.

Окрім безвізу, нам слід було б подумати про те, щоб дати інструменти самопрезентації України молоді, що бере участь у програмах культурного, наукового чи інших обмінів. Іноді ми робимо невеликі лекції для членів громадської організації AEGEE, що об’єднує світову молодь, але це лише крапля в морі. Впевнена, що є спорадичні лекції для учасників обмінів Erasmus, Flex, Fulbright, Chievening, AISEC, Youth European Parliament, тощо. Та чи є ця робота системною? Чи є готові взяти на себе цю відповідальність?

І поки відповідальних немає, сподіваюся, що ефір сприйме сигнали цих роздумів.

Матеріал опубліковано з дозволу автора.

Μπορεί επίσης να σας αρέσει

Τα σχόλια είναι κλειστά, αλλά Trackbacks και Pingbacks είναι ανοιχτά.