Global Ukraine

Не Анною Ярославівною єдиною, або Маловідомі сторінки франко-українських відносин

86
Автор: Ігор Решетняк, громадський активіст, член колективу Євромайдан Франція, заст. голови асоціації Ukraine Action (UA)
Джерело: Укрінформ
Чи змінить щось створення на папері Українського інституту і уповноваження МЗС співпрацювати з закордонними українцями?

Цього року Франція та Україна святкують 25 років встановлення дипломатичних відносин. Якщо в контексті історії України нікому не спадає на думку обмежуватись лише періодами незалежності, то, на жаль, франко-українські відносини часто висвітлюються так, неначе після Анни Київської було провалля тривалістю в тисячоліття і останні чверть століття все будується майже з нуля. Насправді ж, контакти на різних рівнях відбувались регулярно, і як доказ, велика кількість персоналій, місць та подій які пов’язують наші дві країни. Про кожного, кожну і кожне з них можна писати окремі статті, але, для початку, обмежимось загальним оглядом.

По-перше, Франція протягом століть приймала біженців та переселенців з України. Ці українці у Франції з одного боку, гармонійно інтегрувались в французьке суспільство, вносячи свій склад в її розвиток, а з іншого боку не забували й про Батьківщину, зберігаючи її культуру і, подекуди, відстоюючи її інтереси. Одним із перших з них був Пилип Орлик, чий син Григір близько 30 років обіймав різні посади у Франції, не забуваючи при цьому й про Україну. Завдяки спілкуванню з представниками цієї славетної родини Вольтер напише: «Україна завжди прагнула до свободи, але оточена Москвією, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протектора в одній з тих держав». Саме до Франції переїхав, через переслідування, Ілля Мечніков і продовжив свої дослідження в Інституті Пастера, де й сьогодні зберігається його прах.  Не можна не згадати, що саме в Франції прожили останні роки свого життя і поховані політичні діячі Симон Петлюра, Володимир Винниченко та Нестор Махно. Останній і досі надихає молодих французьких анархістів. В культурному плані, Париж був центром розвитку українського авангарду, і з цим містом нерозривно пов’язані долі Олександри Екстер, Соні Деланое та інших. Вже в французькій еміграції розкрився кінематографічний талант Євгена Слабченка-Де Слава. В Серселі, під Парижем, Науковим Товариством Шевченкабула написана енциклопедія українознавства. Серед другого та третього покоління емігрантів та біженців з України не можна не згадати співака та письменника Сержа Гінзбурга, лауреата нобелівської премії Жоржа Шарпака та прем’єр-міністра Франції П’єра Береговуа. Серед сучасних дітей емігрантів – Естель Мосселі, французька олімпійська чемпіонка з боксу не приховує того, що вона наполовину українка.

Читати за темою: Королева Анна, Версальський палац та брехливі ЗМІ Росії: які висновки для України з зустрічі Путіна та Макрона?

По-друге, був рух і в протилежному напрямку, і французи сприяли на різних етапах розвитку українських міст та й держави загалом. Якщо про роль Дюка Рішельє, далекого родича відомого кардинала, в розвитку Одеси не забувають, то про Маркіза Траверсе, першого губернатора Миколаєва згадають в найкращому випадку спеціалісти, як і про одеський епізод в житті графа Луі де Рошешуара, в майбутньому губернатора Парижа. Цього року вперше за довгий час, згадали про важливу роль яку відіграли французькі інженери та інвестори в розвитку української індустрії наприкінці XIX, початку XX століття. Хоча багато імен, серед яких можна згадати Гі де Курсана де ля Вільнева, секретаря синдикату ПродВугілля, залишаються майже не відомими.  З моменту Незалежності французькі радники працювали в різних міністерствах та відомствах, найбільш відомим у Франції з них був Ліонель Столеру, який перед тим тричі обіймав посаду держ. секретаря в різних французьких урядах. Але були й інші, як от професор Борис Нажман, який брав безпосередню участь в перемовинах України з МВФ в 1995-97 роках.

Окрім цього, Україну і Францію пов’язують не тільки окремі персоналії, але й історичні події. Українські козаки брали участь у звільненні французького міста Дюнкерк; найбільше французьке військове кладовище за межами Франції знаходиться в Севастополі, як згадка про часи, коли Франція безпосередньо протистояла в Криму російському імперіалізму; тисячі українців, перебуваючи з лавах іноземного легіону, захищали Францію в часи другої світової, а найбільш небезпечних французів нацисти відправляли до концтабору в Рава-руській.

Нарешті, українці та симпатики України у Франції протягом майже всього XX століття і дотепер створювали та продовжують створювати різні спілки та об’єднання для збереження й поширення української культури. Півтора року тому відбулась перша велика спроба систематизувати існуючі франко-українські ініціативи та проекти, було проведено форум, на який інформацію про себе надали більше 70 організацій. Це був репрезентативний з’їзд, але він відображав інформацію тільки на той момент, тоді як різним структурам та окремим особам вдавалося добитись вагомих зрушень і в минулому.  Варто згадати, що громадою були створені два літні табори для дітей: Чорногора та Розе, були встановлені пам’ятники Шевченку, заснована та досі видається газета “Слово”/”La Parole Ukrainienne”, діє бібліотека імені Петлюри, існує НТШ та культурний центр Анни Київської, українсько-французькі танцювальні колективи та хори гастролювали по Франції й за її межами. І це лише загальні штрихи, деталі до яких додає, для прикладу, запущена нещодавно ініціатива по вивченню історії української імміграції у Франції. Але й вони показують що навіть за відсутності не те, що державної підтримки чи політики, а за відсутності незалежної держави як такої діаспора здатна втілювати в життя цікаві проекти.

Читати за темою: Ігор Решетняк: більшість французів вважає Україну жертвою протистояння з Росією 

Все перелічене вище – це, безумовно, лише частина історії франко-українських відносин. Багато що залишається недослідженим, забутим, але, хочеться сподіватись – не втраченим. При цьому, інтерес до нього мав би бути не тільки академічним, адже вже існуючий центр Анни Київської, премії Григіра Орлика та Вольтер-Верховина – доводять, що на основі цієї спільної спадщини можна створювати нові цікаві проекти і ненав’язливо нагадувати, що Україна не виникла нізвідки 25 років тому і не є історичною випадковістю. Наразі ж, судячи зі стану будівлі НТШ, бібліотеки Симона Петлюри, тощо, зацікавленість спадщиною і досвідом різних франко-українських організацій з українського боку мінімальна. Чи змінить щось створення на папері Українського інституту і уповноваження МЗС співпрацювати з закордонними українцями? Хочеться сподіватись що так, бо виграють від цього всі.

Вам також може сподобатися

Comments are closed, but trackbacks and pingbacks are open.