Global Ukraine

Зовнішня енергетична політика України – ретроспективи та перспективи

34

Автори: Андрій Чубик, Олег Гичка, Олександр Сущенко, команда Програми енергетичних досліджень  Ради зовнішньої політики «Українська призма»

Після отримання незалежності у 1991 році Україна стала власником частини радянського паливно-енергетичного комплексу на своїй території. Однак подальше функціонування національного енергетичного комплексу продовжувалося на основі збереження більшості попередніх маршрутів постачання енергоресурсів, технологічних та виробничих взаємозв’язків. Дуже швидко енергетичний сектор привернув увагу як колишнього парт-номенклатурного апарату так і лідерів кримінального світу – всіх тих, хто завдяки доступу до фінансових, адміністративних та силових ресурсів отримав можливості для встановлення контролю над основними активами.

1990-ті роки відзначилися окремими системними кроками в напрямку створення національної цілісної системи функціонування енергетичного комплексу, напрацюванням планів із скорочення енергоспоживання та виходом на зовнішні ринки через успадковані транспортні мережі та розбудову нових форм співпраці. При цьому відбулася перша хвиля приватизації об’єктів енергетичної інфраструктури, яка заклала передумови для зрощення вищого політичного керівництва та новостворених фінансово-промислових груп, розподілу сфер впливу та відповідних фінансових потоків. Енергоефективність стала непотрібною, діяльність відповідних державних інституцій була формалізована, реалізація програм з енергозбереження позбавлена фінансування і згорнута. Застосування перехресного субсидування та політичний популізм в частині тарифоутворення законсервували реформування енергетичного сектору, який перетворився на величезний тягар для національної економіки та державного бюджету.

Читайте за темою: Global news through Ukrainian Prism

2000-ні рр. стали періодом формування так званої олігархономіки, де фінансово-промислові групи у співпраці з чиновниками перекладали доходи енергетичного сектору у власні кишені, а борги – на державу. Це стало однією з основних причин різкого збільшення зовнішнього боргу, субсидування та дотацій для значної частини державних енергетичних активів, що зрештою оплачується пересічними сумлінними платниками податків. Відповідно, Україна не сформувала сталої зовнішньої політики у енергетичному секторі і лише реактивно продовжувала реагувати на зовнішні виклики.

Газовий сектор

Україна має розвинуту газотранспортну систему (ГТС), яка за своєю потужністю є найбільшою в Європі та складається з понад 38 тис. км газопроводів. ГТС тісно пов’язана з системами сусідніх європейських країн – Росії, Білорусі, Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії, Молдови і через них інтегрована в загальноєвропейську газову мережу. Пропускна здатність системи на вході становить 302 млрд куб м, в тому числі 21 млрд куб м з країн Європи, на виході – 178 млрд куб м газу на рік, у тому числі 146 млрд куб м до країн Європи, включаючи Молдову. Надійність транзитних поставок газу і газопостачання внутрішнім споживачам забезпечується комплексом з 12 підземних сховищ газу загальною ємністю 31,0 млрд куб м та високим рівнем з’єднаності ГТС по всій території, що у сукупності забезпечує високу маневреність потоків газу, оптимізацію режимів роботи систем, створення необхідних оперативних і стратегічних резервів газу, що важливо в умовах ринкових відносин.

У 1990-х роках Україна не скористалася можливістю для юридичного від’єднання ГТС від функціонування в системі міжнародних поставок природного газу. Це виключило нашу державу з системи міжнародних договірних відносин у сфері транспортування газу, загальмувало реформування газової галузі в цілому та стало однією з основних причин для низки політичних та безпекових викликів, з якими зіштовхнулася наша держава у другому десятилітті ХХІ століття. До сьогодні європейські компанії приймають російський газ на західному кордоні України від представників «Газпром экспорт», не зважаючи на вимоги енергетичного законодавства ЄС про розділення діяльності з видобутку, транспортування та продажу кінцевим споживачам. Очікувані зміни можуть відбутися не раніше, ніж буде винесено рішення Стокгольмського арбітражу по судовому позову НАК «Нафтогаз України» щодо невідповідності умов діючого транзитного контракту з російським «Газпромом» умовам функціонування газового ринку в ЄС та чинному законодавству. Але Україна досі не виконала домашнього завдання із забезпечення обліку газу на вході в національну ГТС, що є необхідним для функціонування за європейським принципом «вхід-вихід» та переходу на прямі контрактні відносини з європейськими операторами мереж. Також складно проходить реформування внутрішнього ринку газу, де політичні популісти спільно з власниками облгазів (а це переважно структури навколо декількох олігархів) намагаються зберегти монопольний вплив.

Безініціативністю та жадібністю українських політиків та бізнесменів донедавна вміло користувалися кремлівські керманичі, досягнувши політичних поступок з пролонгації перебування Чорноморського флоту в Криму у 1997 та 2010 рр., корумпуючи чиновників та беручи під контроль промислові активи (РосУкрЕнерго та відмова від євроатлантичної інтеграції у 2004 р., повторна зміна курсу з євроінтеграційного на євразійський в грудні 2013 року), шантажуючи та погрожуючи газовими блокадами 2006 і 2009 рр.. Лише у 2014 році розпочалася системна робота з протидії РФ у сфері використання енергоресурсів як засобу політичного тиску і газовий сектор показав найбільші успіхи.

Читайте за темою: Чому Україна не пройшла випробування реформами

Стаття 274 «Угоди про асоціацію» між Україною та ЄС передбачає тісну співпрацю в формуванні енергетичного порядку денного взаємовідносин, однак донедавна як Україна показувала посередні результати у реформах, так і ЄС не надто рішуче ставав на сторону нашої держави при відстоюванні по суті спільних інтересів – розбудови цивілізованого енергетичного ринку з рівними умовами роботи та справедливими цінами. 2019 рік стане рубіконом, після якого Україна або зможе зберегти ключові позиції у транзиті та забезпечити розширення єдиного європейського газового ринку до своїх східних кордонів або матиме місце радикальне скорочення транзиту, ліквідація більшої частини газотранспортної інфраструктури з відповідним негативним впливом на значну частину газового ринку Центральної та Східної Європи. Україна розпочала рух в напрямку самозабезпечення газом та є єдиною країною Європи, яка здатна нарощувати газовидобуток та у перспективі стати експортером. НАК «Нафтогаз України» з своїми активами здатен перетворитися на достатньо крупну регіональну енергетичну компанію, яка буде спроможна вести бізнес в країнах-членах ЄС та згодом претендувати на участь у видобувних проектах за кордоном. Всередині країни НАК здатен стати одним з локомотивів енергоефективності, сприяти розвитку вільного газового ринку та зберігати стратегічно важливі активи у державній власності, показуючи приклад ефективного їх управління.

Електроенергетика

Україна має значні виробничі потужності для генерації електроенергії, включаючи атомні станції, ТЕС, ТЕЦ, ГЕС та ГАЕС. Чотири АЕС з 15 реакторами забезпечують виробництво майже половини обсягів електроенергії та керуються державною корпорацією «Енергоатом». Більша частина ТЕС і ТЕЦ приватизована, використовують переважно вугілля українського видобутку та забезпечують виробництво електроенергії у пікові та напівпікові періоди, а також експорт в ЄС (Бурштинська ТЕС).

Ринок електроенергії очікують масштабні реформи, які покликані привести його до стандартів функціонування в ЄС. Це означає ліквідацію системи перерозподілу обсягів генерованої електроенергії, запровадження прямих договорів між виробниками та споживачами, вдосконалення роботи оператора мереж, яким наразі є компанія «Укренерго».

Недоліки приватизації та контроль за державними підприємствами з сторони олігархічних угрупувань стали перепонами для розвитку електроенергетики, модернізації інфраструктури та запровадження сучасних технологій. Лише у вересні 2016 року вдалося прийняти закон про національного регулятора в сфері енергетики, відповідний законопроект про ринок електроенергії лише пройшов перше читання у Верховній Раді України. Це показує, наскільки потужним є протидія олігархів структурним реформам у сфері електроенергетики. Навіть прийняті закони містять дуже багато норм, які суттєво ускладнюють та сповільнюють модернізацію, перешкоджаючи системним змінам та створенню конкурентного і відкритого ринку електроенергії. Серед іншого, олігархічний опір є причиною відсутності Енергетичної стратегії України до 2035 року, яку неодноразово намагалися перетворити на державну програму підтримки тієї чи іншої галузі.

Російська агресія на Донбасі та анексія Криму викрили значну кількість проблем у сфері електроенергетики, але декілька конкуруючих олігархічних угрупувань не змогли об’єднатися для їх вирішення. В той час як державний «Енергоатом» крок за кроком диверсифікує постачання ядерного палива та скорочує залежність від російського «Росатома», власники об’єктів вугільної генерації покладаються на адміністративний ресурс, шантажують зривом постачання палива та електроенергії, бойкотують через різноманітні ремонтні та аварійні зупинки, ведуть торгівлю із представниками незаконних збройних формувань на окупованих територіях Донецької та Луганської областей. Галузь чекає складний період реформ, переділу власності та зміни структури генерації.

Енергоефективність та відновлювальна енергетика

Зростання тарифів на основні енергоресурси для кінцевих споживачів та загрозливі обсяги державної фінансової підтримки значної частини виробничих активів в період після Революції Гідності повернули актуальність енергоефективності та енергозбереження. Однак держава не заклала основ для системної роботи в цьому напрямку у вигляді відповідної нормативно-правої бази, законопроекти, навіть зареєстровані у ВРУ, не потрапляють на розгляд у комітети та голосування у сесійному залі. Державна програма підтримки енергоефективності «Теплі кредити» відзначається значним недофінансуванням при стрімкому зростанні інтересу до неї з сторони приватних домогосподарства та об’єднань співвласників багатоквартирних будинків, які формують один з найбільш енергозатратних сегментів національної економіки. Знецінення національної валюти підірвало фінансові можливості більшої частини населення на проведення модернізації житлового фонду власними силами, а впровадження Фонду енергоефективності все ще перебуває на етапі дискусій та обговорень. Зусилля партнерів з Вишеградської групи, зокрема, Словаччини, з формування системного підходу до енергоефективності ще не принесли результатів, в першу чергу через інституційну слабкість відповідальних державних установ. Разом з тим, об’єднання зусиль громадських організацій та тиску з сторони міжнародних партнерів з ЄС та Північної Америки поступово змінюють ситуацію, а підвищення інформованості та мотивації населення запускає процес модернізації знизу. Значну активність виявляють також місцеві органи влади, які в процесі децентралізації перебирають більшу відповідальність за функціонування комунального господарства та енергозабезпечення.

Читайте за темою: «Заграница нам поможет»: як український бізнес використовує донорську допомогу

Відновлювальна енергетика тривалий час не мала значного поширення серед українських споживачів та виробників через відносно високу собівартість та дотаційні ціни на основні енергоресурси. Активізація інтересу до сонячної та вітрової енергетики припадає на період стрімкого зростання цін на імпортований газ та можливостям декількох політиків, зокрема, братів Клюєвих та Ріната Ахметова, отримати так званий «зелений тариф» та преференційні умови підключення до загальної мережі. Різке збільшення кількості електростанцій супроводжувалося створенням законодавчих бар’єрів для незалежних виробників та європейських компаній, внутрішній ринок відновлювальної енергетики був монополізований та поділений серед вітчизняних олігархів аналогічно до інших сфер енергетики. Лише після 2014 року розпочався розвиток приватних сонячних електростанцій, установок на біомасі та біогазі, закладатися основи для масового дрібного виробництва на рівні так званих «prosumer», тобто виробників та споживачів одночасно.

Кліматичні зміни та боротьба за збереження довкілля

Україна не залишилась осторонь і активно долучилася до питання скорочення викидів парникових газів в рамках Кіотського Протоколу до Рамкової Конвенції ООН зі зміни клімату. В підсумку, нашій країні вдалося використати можливості продажу одиниць скорочень викидів (Emission Reduction Units, ERU) за механізмом Спільного Впровадження (Joint Implementation – JI), сертифікатів AAU (Assigned Amount Units) і залучити зелені інвестиції до країни.

Зобов’язання України випливають із ратифікації Паризької кліматичної угоди та Угоди про асоціацію з ЄС. Зокрема, найбільш важливою є Директива 2003/87/ЄС, яка передбачає запровадження Системи торгівлі дозволами на викиди парникових газів в Україні до початку 2017 року. Так, у відповідності до Розпорядження Кабміну України № 847-р (від 17 вересня 2014 року) імплементація даного нормативно-правового акту повинна була відбутись до серпня 2016 року. Проте до сьогоднішнього дня не існує навіть попереднього варіанту законопроекту даного документу.

Для забезпечення обігу «зелених сертифікатів» необхідно сформувати похідні фінансові інструменти, використання яких регламентується Директивою 2004/39/ ЄС та Регламентом 600/2014. Відповідальною за імплементацію даних актів є Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку України. Кінцевий термін імплементації, визначений у плані Кабінету Міністрів України – 2019 рік. Українські підприємства зможуть використовувати міжнародні фінансові ресурси для реалізації проектів скорочення викидів парникових газів та модернізації виробництва за умови здійснення ними звітності за фінансовими ризиками, до яких відносять екологічні, соціальні та управлінські. Розкриття такої нефінансової інформації регламентується положеннями Директиви 2013/34/ЄС, однак відповідальні за цей процес Міністерство фінансів України та Мінекономрозвитку ще не приступило до реалізації відповідних заходів з метою вирішення питання про запровадження системи торгівлі парниковими газами та забезпечити доступ українських компаній до міжнародних кліматичних інвестицій.

В цілому необхідно відзначити, що Україна лише починає усвідомлювати власний потенціал та місце у європейській енергетичній політиці, робить перші кроки у боротьбі із олігархатом та створює передумови для активної зовнішньої політики. Попереду затвердження Енергетичної стратегії, базуючись на пріоритетах економічного розвитку, створення та реалізація енергетичної дипломатії, перетворення на впливового європейського енергетичного гравця. Найближча п’ятирічка буде для цього визначальним періодом.

Вам також може сподобатися

Comments are closed, but trackbacks and pingbacks are open.