Олег Панфілов, професор, письменник, публіцист: «Націоналізм нинішньої Росії – не сучасна хвороба, вона стара, імперська»

98

Джерело: Укрінформ

Автор: Олег Снітовський

Олег Панфілов свого часу досить активно займався громадською діяльністю та професійною журналістикою в Росії. Він – автор і ведучий програми державного телеканалу Грузії ПІК, автор сценаріїв восьми фільмів, один із яких – «Повернення в Ягноб» – отримав гран-прі Міжнародного кінофестивалю «Образ віри». Олег Панфілов – автор більш як 2000 статей, опублікованих в газетах і журналах Росії, США, Пакистану, Ірану, Ізраїлю, Польщі, Болгарії, Німеччини, Чехії, Швеції, експерт ОБСЄ, співзасновник громадських організацій – Фонду Вахтанга Кікабідзе, Georgian International Media Center та HGO Resourse Center.

Подарунковий набір «Святкова зустріч»

Гаррі Поттер і В’язень Азкабану. Велике ілюстроване видання

Серія скульптур «Дерево Життя»

В Україну Олег Панфілов прибув як експерт та лектор школи CAPS /Civil and political school, яка у Києві готуватиме інтелектуальний резерв для органів влади. До Тернополя він заїхав на кілька годин, аби презентувати видану тут свою нову книгу «Антирадянські історії».2

У репертуарі Володимира Висоцького, день пам’яті якого недавно вшановували, була така пісня – «Нет меня, я покинул Расею…». Ви, пане Олегу, вісім років тому покинули Росію та не зникли з інформаційного простору, нагадуючи про себе і про РФ, навіть поза її межами…

Мене часто запитують, чому я покинув Росію? Причин було багато. Передусім, я ніяк не міг зрозуміти, що таке Росія? Сталося так, що туди я мусів приїхати із Таджикистану, де стався переворот і на російських танках привезли президента, який і досі там. А мій від’їзд із Росії стався вимушено. Потім п’ять років я жив в Ірані, Афганістані, Пакистані, півтора року – у Швеції, де випускав журнал.

Але поверталися таки в Росію?

Так. І кожного разу, коли я повертався у Росію, не міг зрозуміти, що ж то за суспільство таке. Суспільство, яке має абсолютно інші принципи, ніж будь-де.

Для мене, людини, яка народилася у Таджикистані, головним були відносини між людьми – привітатися із сусідом або принести сусіду тарілку смачного плову. А тут, у Москві, коли я заходив у ліфт, то сусід, який живе через стінку, мене просто «не бачив». І я цього не розумів. Не розумів постійної агресії, і не тільки, скажімо, військової чи політичної, коли щораз Росія починала нові війни, але й агресії серед пересічних людей.

Але, основною причиною, чому я покинув Росію, була війна в Грузії.

Як це розуміти?

Справа у тому, що я завжди любив Грузію, не раз туди приїжджав. А в серпні 2008 року, коли я приїхав у Грузію зі своєю дочкою, її чоловіком, мені зателефонували товариші і сказали, що почалася війна, й попросили мене допомогти. І ось так я три тижні працював у Раді безпеки Грузії, займаючись питаннями інформаційної війни. А після війни я запитав Саакашвілі, що якось незручно виходить, що якийсь таджик був на боці Грузії під час війни, протистояв агресії, що далі йому робити? І через 15 хвилин я став громадянином Грузії…

Кожна практична річ народжується з думки. Як з’явилась ідея написання Вашої книги і чому саме Тернопіль став містом, де вперше в Україні видано «Антирадянські історії»?

Скажу відверто, ідея видання цієї книги з’явилася спонтанно. Якщо так пройтися вулицею Валовою і далі, у центр Тернополя, то там збоку є невеличкий ресторанчик «Коза», ось там за кухлем пива рік тому я вперше озвучив ідею про видання такої книги. Точніше, книга як така уже була, я рукопис віддав у Грузії одному з видавництв, щоб вони її переклали на грузинську, а у видавництва на той час не було грошей, і ця вся справа затяглася. А тут, у Тернополі, розуміння знайшов швидше, тож і видано її саме тут, як Ви сказали, уперше в Україні.

Це вже не перша Ваша книга, але, наскільки я знаю, уперше Ви приділяєте увагу саме історичній публіцистиці?

Дійсно, хоча це моя вже тридцять шоста книга, але це – перша книга такої історичної публіцистики. До цього писав наукові книги, що стосуються історії Центральної Азії. Пізніше видав серію книг з історії інформаційних воєн, цензури та пропаганди. Ще був цикл із семи книг про інформаційні війни, які стосувалися двох воєн у Чечні та війни Росії з Грузією, яка була у 2008 році. Вона, ця російсько-грузинська війна, супроводжувалась, так само як і зараз в Україні, потужною інформаційною війною.

Нещодавно у Європарламенті запропонували визнати на політичному рівні ведення Росією інформаційної війни проти Європи. Здається, те, про що і в Грузії, і в Україні говорили в останні роки, вже починають розуміти і в європейських державах?

Саме так. Адже Європарламент визнає, що Росія агресивно використовує широкий обсяг засобів та інструментів, зокрема спеціальних організацій – «Русский мир», багатомовні телевізійні канали «Россия сегодня», інформаційні агентства РИА «Новости», «Спутник», соціальні та релігійні об’єднання, соціальні медіа та інтернет-тролів, що загрожує західним цінностям.

Говоримо про інформаційну війну з боку Росії. А є якісь, скажімо, відмінності такої війни у Грузії і в Україні?

Почну ось із чого. Згадайте, за кілька днів до початку війни, у Цхінвалі раптом з’явилося понад 50 російських журналістів, які готували репортажі про «грузинських фашистів», про нещасних «південноосетинців». А тоді, як уже почалася війна, все оте інформаційне військо вмить повідомило про «три тисячі мирних жителів Цхінвалі, які мирно спали», а в той час і т.д. У перших лавах ішли телеканали, за ними – радіостанції й газети, потім кіносценаристи, які брехали безбожно, використовували чужі кадри, вигадували брехливі коментарі, відчайдушно виправдовуючи російську агресію.

А до захоплення Донбасу була ще більша підготовка. У порівнянні з Грузією, в Україні більше проблем, тому що тут є досить велика частина населення, яка використовує російську мову, тому вплив на російськомовних громадян тут сильніший, ніж у Грузії, де молодь, практично, вже не розмовляє російською, бо їй це не цікаво і не потрібно. А в Україні, у цьому розумінні, небезпека більша, що сповна й використовує російська пропаганда.

Читайте за темою: Італійський історик: «Не знаючи про Голодомор, конфлікту між Україною та Росією не зрозуміти»

Як би Ви порівняли ці рівні небезпеки – на початку агресії і зараз?

Рівень такої небезпеки два роки тому був вищим, ніж зараз. Ця небезпека стає меншою ще й тому, що у російської пропаганди є одна відома риса – брехня. А з часом для всіх стає зрозуміло, що брехня є брехнею. І вплив її вже не такий сильний. Але є інша небезпека. Це – використання елементів російської пропаганди українськими медіа, українськими журналістами. Це коли відомі телеканали і сайти в Україні, скажімо, ТАСС, РИА-новини, Інтерфакс використовують певні вислови чи міркування російських політологів, які не є логічними і реальними.

Читати далі

Вам також може сподобатися

Comments are closed, but trackbacks and pingbacks are open.