Global Ukraine

Стратегія довіри: як перевернути систему

23

Автор: Катерина Ботанова
Джерело: Українська Правда

Одна з найбільших поразок теперішньої української влади — це криза довіри. Відставка міністра економічного розвитку і торгівлі Айвараса Абромавічуса, лист послів  – усе це лише верхівка айсберга, в основі якого сплелись і надії Майдану, і європейські цінності – ті самі, за які стояв Майдан.

11994230_1220013964694981_2032632564_n

Згідно з ними, підґрунтям влади сьогодні мала би бути довіра, прозорість і відповідальність. Точніше у зворотному порядку, бо довіра не може з’явитись із повітря.

Саме на відповідальності влади перед громадянами, а не перед родичами чи бізнес-партнерами та на прозорості й підзвітності її дій і виростає довіра – не до людей, які обіймають певні посади, а до інститутів влади. Це довіра до того, що місце буде створювати людину, а не навпаки, і що зі зміною людей у владі політика залишатиметься стабільною, відбудеться її обґрунтоване й осмислене реформування.

Проте сьогодні реакція більшості політиків наочно демонструє, наскільки в країні за останні два роки не відбулись системні зміни. Корупція, кумівство та волюнтаризм, присмачені цілковитою зневагою до суспільства – нічого не нагадує?

НОВА СТАРА КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА

Доволі чіткі симптоми цього з’явились ще у грудні 2014 року із представленням членів нового Кабміну, в складі якого гуманітарним віце-прем’єром і за сумісництвом міністром культури було призначено В’ячеслава Кириленка. Навряд чи у пост-Майданній Україні були політики, критиковані так послідовно, аргументовано, масово, а головне  безупинно, як він.

У грудні 2015 року активісти влаштували під стінами Верховної Ради акцію #безмінкульту, вимагаючи відставки міністра культури В’ячеслава Кириленка. Спеціально для пікету були розроблені плакати-колажі, які натякали на відкриття міністром виставки репродукцій класичних творів
У грудні 2015 року активісти влаштували під стінами Верховної Ради акцію #безмінкульту, вимагаючи відставки міністра культури В’ячеслава Кириленка. Спеціально для пікету були розроблені плакати-колажі, які натякали на відкриття міністром виставки репродукцій класичних творів

Однак, зрештою, не в В’ячеславі Кириленкові ж справа. Він просто як зачарований камінь із казки  куди не підеш, постійно на нього натикаєшся. Та й завдяки тому, що лідери думок нерідко виявляються або культурними діячами, або небайдужими до її розвитку людьми, тема «кириленка» перетворилась на популярний публічний мем.

Брак стратегічного бачення, яке лише загострює кризу, активно дебатується сьогодні в Європі у зв’язку з міграційною ситуацією та кризою європейських ліберальних цінностей. Водночас в Україні саме слово «стратегія» уже межує з пейоративною лексикою.

Представляючи нещодавно звіт Кабміну у частині «Нової культурної політики» (включно з Довгостроковою стратегією розвитку культури) перед Комітетом з питань культури та духовності ВР, міністр Кириленко виглядав розслаблено. Він розумів, що це – чергова формальність, яка ні на що не впливає. Комітет ухвалив «взяти звіт до відома» – не схвалив, не відхилив, а так.

Так само формальністю є і сама ця, всліпу схвалена Кабміном, Стратегія: в Коаліційній угоді вона з’явилась виключно силами попереднього складу Уряду, а «багатоетапне громадське обговорення», яке декларує Мінкульт, є цілковитою фікцією.

Нинішній Мінкульт часто наголошує на тому, що всі важливі рішення в царині культури обговорюються із громадськістю. Що це не відповідає дійсності, підтвердила ситуація з Музеєм історичних коштовностей України і викликаний нею Всеукраїнський музейний страйк у листопаді 2015 року Фото: prostir.museum
Нинішній Мінкульт часто наголошує на тому, що всі важливі рішення в царині культури обговорюються із громадськістю. Що це не відповідає дійсності, підтвердила ситуація з Музеєм історичних коштовностей України і викликаний нею Всеукраїнський музейний страйк у листопаді 2015 року
Фото: prostir.museum

Рішучішою у своїх оцінках виявилась група «Культура» Реанімаційного Пакету Реформ. Згідно з оцінками РПР, ця стратегія «консервує радянський принцип існування сфери культури, фіксує українську культуру як провінційну, таку, що продовжує існувати в межах дозволеної радянською системою фольклорно-етнографічної резервації, не відповідає на виклики сьогодення (зокрема ігнорує ситуацію окупації частини території країни), підтримує «інвестиції в стагнацію» (інвестування коштів у стримування розвитку)».

«Інвестиція у стагнацію»  це поняття з Довгострокової стратегії культури до 2025 року, над якою вже понад півтора року працюють експерти з «Альянсу культури» (об’єднання платформи «Культура-2025», групи Культура РПР та Конгресу активістів культури).

Воно доволі точно описує не лише ті тенденції, які простежуються в суспільстві впродовж останніх 20 років, а й те, що відбувається в культурі й ширше – в багатьох царинах врядування, протягом минулих двох років.

Кошти переважно і досі йдуть за радянським принципом рознарядки: не туди, де вони потрібні й зможуть підтримати зміни, а туди, куди ходили завжди, або куди заманулось, приміром, міністру.

Чудовим прикладом тут може бути нещодавня ініціатива Мінкульту – шефство українських міст і областей над містами й містечками прифронтової зони. Реальну потребу і численні волонтерські ініціативи держава «привласнює» і перетворює на знущання.

Доки Мінкульт розробляв свій план підтримки звільнених територій на сході, арт-активісти самі почали їздити туди з виступами й акціями і працювати з українцями, які через війну були змушені залишити свої домівки. Так, минулого року німецький режисер Георг Жено і драматург Наталя Ворожбит створили в Києві «Театр переселенця» Фото: depo.ua
Доки Мінкульт розробляв свій план підтримки звільнених територій на сході, арт-активісти самі почали їздити туди з виступами й акціями і працювати з українцями, які через війну були змушені залишити свої домівки. Так, минулого року німецький режисер Георг Жено і драматург Наталя Ворожбит створили в Києві «Театр переселенця»
Фото: depo.ua

І тепер поруч з проектами, скажімо, «Театру переселенця» чи поетичних читань і терапевтичних розмов Сергія Жадана будуть реалізовуватися почесні шаровари, а то, може, й репродукції класики знову розвішають. А головне – не тому, що хочуть, а бо мусять. 

КУЛЬТУРА, ЯКА ГОВОРИТЬ МОВОЮ ХХІ СТОРІЧЧЯ

Наріжним каменем Стратегії-2025 є перевернути цю застарілу й знелюднену систему і поставити в її центр людину.

«Несторівська група»  український think-tank, який представив минулого року «Договір гідності заради сталого розвитку», називає це поверненням країни на траєкторію сталого розвитку.

В лютому 2015 року «Несторівська група» представила своє бачення змін для України на 2025 рік – «Договір гідності заради сталого розвитку» Фото: nestorgroup.org
В лютому 2015 року «Несторівська група» представила своє бачення змін для України на 2025 рік – «Договір гідності заради сталого розвитку»
Фото: nestorgroup.org

Що це означає? Зокрема, що країна має знайти такий збалансований внутрішній шлях, на якому кризи будуть допомагати оновленню, а не провалювати суспільство в чергову яму, з якої виберуться не всі. Основою цього шляху є принцип відкритого доступу – коли ресурси і можливості, зокрема, можливості впливати на розвиток своєї країни, відкриті для всіх членів суспільства, а не лише для тих, хто сьогодні при владі.

Що це все означає для культури? Те, що не може більше бути освяченого радянською владою і закріпленого владою українською поділу на офіційну (бюджетну) і неофіційну (небюджетну) культуру. Це означає, що культура має бути жива і говорити з аудиторією мовою ХХІ сторіччя, навіть розповідаючи про сиву давнину.

Що культурних продуктів і явищ має бути багато та існувати вони мають повсюдно, а не лише у найбільших містах. І що кожне із них повинно мати шанс розвинутись і стати на ноги за підтримки публічних коштів – тобто коштів платників податків.

Це означає, що всі рішення щодо розподілу ресурсів мають ухвалюватись прозоро і публічно. Що доступ до ключових посад і позицій в культурі повинні мати найкращі, а не найгнучкіші й не більш «заслужені» (і перший крок до цього уже зроблено, якщо Президент підпише таки багатостраждальний закон про конкурсне призначення керівників закладів культури).

За великим рахунком, це означає, що будь-хто, хто хоче відкрити в містечку теплу кав’ярню, яка буде збирати кошти на культурні проекти для громади, або створити новий театр, або мистецький центр для дітей-переселенців, або галерею, або великий міжнародний фестиваль, робитиме це в режимі безпеки і сприяння.

Це програмування ситуації, коли не лише для цього не треба буде занести хабара, вписатись у план управління культури, змагатись за оренду з комерційними проектами чи дружити з міністром культури та поділяти його чи її естетичні та ідеологічні уподобання.

Навпаки – коли сама система, яку ми називаємо «державою», створить рівні й різноманітні можливості для творчості та інновацій – фінансові (ґрантові), податкові, подекуди й організаційні. Коли держава припинить боротись із розвитком, а почне, нарешті, у нього інвестувати.

Подібна людино-орієнтована і відкрита система потребує відкритих і суспільно-орієнтованих інституцій – музеїв, театрів, мульти-дисциплінарних хабів, великих і малих фестивалів, мистецьких центрів чи освітніх платформ тощо. Проблема того, що в Україні катастрофічний брак інституцій, особливо не реліктів радянської системи, як-то, приміром, творчі спілки, деякі театри чи творчі колективи, а інституцій нового часу, піднімалась неодноразово. Брак інституцій призводить до втрати пам’яті, коли ініціативи, що працювали виключно на волонтерській енергії, йдуть у небуття разом із втомою цих самих волонтерів.

Однак, що таке суспільно-орієнтована інституція? На найбазовішому рівні – це інституція, яка працює для і заради своєї аудиторії, а не планів, показників, рознарядок від Мінкульту чи управління культури, чи навіть касових зборів.

ЯК ЗМІНИТИ СИСТЕМУ

Третім ключовим пріоритетом розвитку, про який ідеться у Стратегії Альянсу Культури, є розвиток особистості через освіту.

Суспільство вільних людей може бути лише суспільством освічених людей, людей, здатних критично мислити, розрізняти маніпуляції та пропаганду й ухвалювати самостійні відповідальні рішення. Засади критичного мислення, емпатії, творчості, розуміння інших, відмінних від себе культур і традицій, – усе це закладається з дитинства завдяки увазі до гуманітарних дисциплін і відповідним, вільним і творчим, методам їхнього викладання.

Тільки креативні й освічені громадяни можуть розрізняти маніпуляції та пропаганду й ухвалювати самостійні рішення Фото: thefine7.com
Тільки креативні й освічені громадяни можуть розрізняти маніпуляції та пропаганду й ухвалювати самостійні рішення
Фото: thefine7.com

Можливість багато читати, бачити вживу мистецькі проекти (і то не лише класичні), чути музику і розуміти, як вона змінюється з часом, допомагає порозумітись зі своїм часом та іншими людьми, які теж є його частиною. Уміння вчитись і створювати починається в дитинстві, але може і має лишатись на все життя – у цікавості, спразі змін, бажанні вчитись щодня й відкривати нове.

Освіта не як накопичення знання, а як створення досвіду і пошук розв’язань різноманітних питань – як творче і критичне мислення – також є підвалинами для створення суспільства миру і порозуміння. А це, певно, має бути чільним суспільним пріоритетом на довгі роки.

А як же перетворити ці пріоритети та ідеї на реальність? Стратегія Альянсу Культури закладає напрямки руху та ключові точки, де мають відбутися зміни. Однак у незвичний для українського суспільства і культурного середовища спосіб не дає детальних і покрокових інструкцій до щастя.

У подібний спосіб, приміром, нещодавно українські університети отримали автономію, з якою не дуже знають, що робити. Або українські театри та музеї, які щойно (майже) отримали можливість мати нові ідеї та нову кров завдяки закону про конкурсний відбір керівників і контрактну систему для акторів. Однак частина творчих колективів і досі перебуває в паніці.

Стратегія культури-2025 заохочує бути вільними і використовувати державу і всі її інститути урядування – від Президента, Парламенту та Уряду до місцевої влади – як інструмент для створення такої країни, якою вона нехай ідеалістично, але вбачалась пізньої осені 2013 року. Це стратегія побудови довіри – одне до одного і до влади, яка є частиною суспільства.

Шлях не буде швидким, але щошвидше ми на нього станемо й усвідомимо, що не можна лише розвалити одне погане міністерство (нехай, до прикладу, це буде Міністерство культури), бо треба змінювати всю систему, то раніше ми зможемо побачити перші результати цих змін.

І культура тут може бути корисною лінзою, яка у напозір простих і дотичних до кожного ситуаціях дозволяє побачити глибші проблеми і більш творчі та сучасні шляхи їхнього розв’язання.

Вам також може сподобатися

Comments are closed, but trackbacks and pingbacks are open.