Олександра Бінерт: Народна культурна дипломатія допомагає інтегрувати актуальні українські події у загальноєвропейський та світовий контекст

110

Проект Global Ukraine розвиває нову глобальну мережу для більш системної співпраці українських лідерів з усього світу. Йдеться про створення комунікативної платформи, яка допоможе розвинути спільні нові проекти. Тому ми запускаємо серію матеріалів про новостворені пост-майданні рухи та про українських лідерів глобального масштабу, для того щоб розказати про їхні внески та про майбутні проекти на підтримку боротьби Українського народу за свободу та за європейський вектор розвитку України.

Для того, щоб зробити більш ефективним процес створення комунікаційної платформи, у інтерв’ю ми питаємо українських лідерів закордоном про їх прагнення, проекти, взаємодію з українською державою та громадянським суспільством, про інші актуальні виклики і загрози, що стоять перед усіма нами. Для кращого розуміння ситуації у Німеччині ми звернулись до безперечно глобальної та проактивної українки, а саме Олександри Бінерт.

Олександра Бінерт, активіст української діаспори в Німеччині
Олександра Бінерт, активіст української діаспори в Німеччині

Гаррі Поттер і В’язень Азкабану. Велике ілюстроване видання

Серія скульптур «Дерево Життя»

Подарунковий набір «Святкова зустріч»

GU: Звідки Ви та як давно облаштувались в Німеччині ?

Моя Батьківщина – Чернівці. Як закінчила школу, то навчатися поїхала до Києва. Обрала інформатику. Ще під час оволодіння знаннями в університеті, зрозуміла, що маю бажання продовжувати освіту закордоном. Чому Німеччина і саме Берлін? Вибір відбувся випадково: навчаючись, я потрапила на практику до цієї країни на три місяці. Мені тут дуже сподобалось. Тому, отримавши диплом в Києві, я подала документи до трьох університетів Берліну. І, на диво, мене зарахували в усі три! Довелося вибирати. Зупинилась на Гумбольдтському університеті. Там вивчала європейську етнологію, скандинавістику, а далі, вже у Вільному Університеті, поступила на магістратуру за спеціальністю публічна історія.

GU: А можете пояснити, будь ласка, що це за дисципліна «публічна історія»?

«Публічна історія» (або «Public History») – це міждисциплінарний підхід до історії, у рамках цієї дисципліни ми вивчаємо теорію й практику критичного осмислення, поширення та сприйняття знань і уявлень про минуле у суспільстві.

Навчання дозволило працювати в різних історичних установах: в колишній тюрмі КДБ, в Центрі вивчення сучасної історії, у Фонді по переосмисленню комуністичної диктатури. Саме там я робила довідник по містах України, які пережили Голодомор – довелося об’їздити чимало селищ в східній Україні. Це був дуже цікавий досвід.

Далі була робота у Фонді «Пам’ять, відповідальність, майбутнє». З часом стала керівником програми. Загалом в Берліні я вже 10 років.

GU: Як Ви опинилися у вирі громадської діяльності, спрямованої на допомогу Україні? Як на це вплинув Майдан?

Буквально вже через рік перебування у Німеччині, у 2006-му, я зайнялася громадською діяльністю. Мене збентежив той факт, що німці дуже мало знають про нашу державу. Україна сприймалася до Майдану майже як частина Росії. Повноцінна картинка про нас була повністю відсутня у свідомості німців. Щоб це якось виправити, з однодумцями почала влаштовувати українські зустрічі німецькою мовою: збиралися просто у кнайпі (ред. гастрономічний заклад) говорили, розповідали про країну. До нас приходили всі охочі, всі, кого цікавила історія і сьогодення України. Серед аудиторії були і представники МЗС Німеччини, різних фондів, звичайні громадяни. Ми зробили ще чимало проектів про Україну, а у 2009 році я відкрила Український Кіноклуб в Берліні.

Тобто моя діяльність почалася задовго до Майдану, оскільки всі ініціативи базувалися на переконанні, що німцям потрібно було дати хоч якусь «картинку» про Україну. Було зрозуміло, що в Німеччині відсутня українська культурна дипломатія. Вона не була частиною зовнішньої політики України – тут і досі немає українського культурного центру або інституту.

GU: А завдяки яким обставинам з’явилась ідея створення проекту Українського Кіноклубу?

Ідея народилася, коли я зустріла київську журналістку Ольгу Веснянку. Вона тоді вела «Київський медіа-кіноклуб» за підтримки Фонду ім. Фрідріха Еберта. Кіноклуб був розрахований на журналістів: там показували здебільшого профільні фільми. Після чисельних розмов і консультацій з Ольгою, я взялась за свій кіноклуб. На підготовку пішло майже два роки.

Оскільки цільовою аудиторією кіноклубу є саме німецькі громадяни, я не демонструю кон’юктурні фільми, лише, так зване, «розумне» кіно. В нас відбуваються приблизно 1-2 сеанси на місяць. Деякі викликають справжній резонанс.

Фестиваль DocudaysUA в Берліні
Фестиваль DocudaysUA в Берліні

Пам’ятаю, як у вересні 2013 року ми показували короткий метр – альманах «Україно, goodbye!». Зал був переповнений. Прийшло багато студентів з різних мистецьких і кінофакультетів. По закінченню сеансу всі вони майже одностайно говорили, що здивовані, що «в Україні є таке цікаве самокритичне кіно», і що їм «цікаво туди поїхати і дізнатися щось більше про цю країну».

Тому сьогодні є задум показати ряд фільмів, які віддзеркалюють протестний рух – зробити серію кінопоказів «Cinema civil protest» («Кіно громадського спротиву»). Адже на прикладі концепції кіно громадського протесту, яка підсилилася у 2011-2013 роках, можна відслідковувати трансформаційні процеси в Європі, які зараз відбуваються. В цей контекст можна вписати Україну. Ми хочемо показати фільми про протести в Іспанії, в Лондоні, фільми про «арабську весну» – з Сирії та Єгипту. І звичайно фільми з України. Та й Росію не оминемо. Дуже важливо інтегрувати українські події у загальноєвропейський та світовий контекст. Спільні проекти дають краще розуміння важливості актуальних подій у глобальному масштабі.

GU: А скільки людей в команді Кіноклубу? Хто Вас підтримує?

Нас всього п’ятеро. Так як ми всі працюємо, роботу Кіноклубу будуємо таким чином, щоб він мав і розвиток, і не вимагав занадто багато часу. Сам по собі проект – не комерційний. Існує коштом добровільних пожертв і внесків. За ці кошти розвиваємо сайт, робимо рекламні флаєри. Починаючи з 2009 року, ми показали вже приблизно 100 фільмів. Крім українських стрічок, демонструємо грузинські, білоруські, російські картини.

Взагалі є ідея створити мережу подібних кіноклубів у великих містах Німеччини. Тому зараз ми ведемо роботу по налагодженню зв’язків, розробляємо відповідний сайт. Я бачу завдання в тому, щоб не створювати конкуренцію, а навпаки – синергію, об’єднатися для того, щоб бути більш потужними і як результат – почутими.

GU: Синергія – зараз певний тренд ?

Дійсно, є така тенденція. Гляньте, під час Майдану, ті хто займався Україною, кинули всі свої сили на його підтримку. Після Майдану почали допомагати людям, які постраждали від війни, бійцям. Постало багато нових ініціатив. Наприклад в червні 2015 року в Посольстві України у Німеччині і за його ініціативою пройшов перший з’їзд українських організацій. У заході взяло участь більш як 60 представників із 40 організацій з усієї Німеччини. Спонтанно відбулась консолідація активістів – були створені робочі групи, прийнято рішення створити сторінку всіх українських подій та ініціатив, що відбуваються в ФРН.

Зустріч представників українських ініціатив у Посольстві України в ФРН, червень 2015 року
Зустріч представників українських ініціатив у Посольстві України в ФРН, червень 2015 року

Зазначу, що українська діаспора в Німеччині дуже відрізняється від діаспор інших країн. Історично склалося, що серед вихідців з України було дуже багато цікавих людей: митці, художники, кіноактори (наприклад, Ганна Стен – перша українська акторка у Голлівуді, яка спочатку знімалася в Німеччині). Осередок діаспори в довоєнні роки сформувався саме в Берліні. Пізніше, коли почалася ІІ світова війна, багато українців переїхало до інших міст Німеччини, особливо до Західної Німеччини.

GU: Оскільки Ви є представником проактивного руху, який існував ще до Майдану, то що для Вас змінив сам Майдан?

По-перше, завдяки Майдану, наші голоси нарешті почули і з ними почали рахуватися. Всі зацікавились Україною. По-друге, ми згуртувалися, стали більш впевненими. Була заснована Варта Євромайдану в Берліні. Ця найпотужніша ініціатива об’єднала понад 150 активістів. Ми пікетували посольства, опікувались протидією пропаганді, підтримували людей, які їхали до Німеччини від війни, збирали різну гуманітарну допомогу. Майдан багато кого розбудив – ми стали ближчими один до одного. В той же час стали більш помітними і серйозні недоліки, наприклад, брак інформації про Україну.

«Мовчазна акція» навпроти Посольства Росії у ФРН, фотограф Олівер Фельдхаус
«Мовчазна акція» навпроти Посольства Росії у ФРН, фотограф Олівер Фельдхаус

Читати за темою: Анна Маніаті: Наш сайт є єдиним джерелом інформації про Україну в Греції

GU: Маючи вже певний досвід культурної дипломатії, як Ви оцінюєте потенціал української народної дипломатії ?

Безумовно є великий потенціал. Відсіялись люди, які спочатку були досить активними, а потім втомилися і пішли. Це нормально. Така робота дуже виснажує. Але велика частина новостворених організацій продовжують працювати: наприклад, Ukraine-Hilfe Berlin e.V., Heart for Ukraine, та інші. Зараз проблема в тому, що не вистачає організаційної складової культурної дипломатії.

Але важливо, що про Україну почали говорити. Через події на Майдані на неї звернули увагу, вона увійшла у європейську свідомість. Через наші проекти ми намагаємось дати зрозуміти ті перетворення, які відбуваються в Україні в контексті європейських трансформацій.

Акція пам’яті геноциду кримських татар, 2015 рік
Акція пам’яті геноциду кримських татар, 2015 рік
Акція проти анексії Криму перед Посольством Росії у ФРН, березень 2014 року <br/> фотограф Ріта Кабакова
Акція проти анексії Криму перед Посольством Росії у ФРН, березень 2014 року
© фотограф Ріта Кабакова

GU: А що Ви думаєте, як історик, про потенціал України в контексті глобальних трансформацій (нові технології, засоби комунікації, social media)?

Слід зазначити, що ми, українці, набагато більше живемо європейською ідеєю, ніж сама Європа. Ідеєю солідарності, підтримки, демократії. В цьому контексті я Україну порівняла б з «криштальним гірським потоком». Крім того, коли я буваю на Батьківщині, то мені здається, що Україна – такий собі сучасний хаб, який має дуже потужний потенціал для розвитку.

GU: А є українські ініціативи, які працюють для розвитку спільних освітніх проектів?

Нещодавно в Німеччині пройшла конференція, яку ініціювала і провела науковець Оксана Зойменіхт. Конференція була сфокусована на «мережуванні» науковців з Німеччини і з України. Ця ініціатива отримала назву «Українсько-німецька платформа для академічного обміну».

Щодо обміну студентів між університетами, то такі програми існують вже давно. З того що відомо – планується створити курси лекцій українських науковців, які живуть у Німеччині.

GU: Яку проблематику Ви зараз вбачаєте в діаспорській діяльності ?

Здавалося б, Берлін – це центр Європи. Тут мала б існувати потужна діаспора, яка б займалася просвітницькою діяльністю, налагоджувала соціальні, інформаційні, наукові та економічні зв’язки. Та до певного часу цього не відбувалось. Наприклад, колись – між І та ІІ світовими війнами – Український науковий інститут був частиною Гумбольдтського Університету і мав дозвіл від Міністерства освіти Німеччини. Існував постійний обмін між українськими та німецькими науковцями. І їх тут більше сприймали навіть на політичному рівні. На це виділялись кошти з боку Німеччини. А зараз? А зараз ми боремося за збереження кафедри україністики!

GU: На I Форумі Global Ukrainians пролунала думка, що Києву є чому вчитися у Берліна в плані культурного життя, культурної дипломатії. Ви вже 10 років в Німеччині. Які уроки Ви винесли?

Мій перший урок – не казати, що Київ має чомусь вчитися у Берліна, а казати: «Давайте будемо обмінюватись! Ми маємо щось цікаве і Ви – теж». Важливо відчути себе такими, якими ми є, відчути себе суб’єктом – це дуже важливо. Ми маємо свою ідентичність, нам є що показати. Так, ми можемо у Берліна чомусь навчитися, але і вони можуть у нас чимало чого взяти.

Поетична акція до Дня незалежності, під час якої читали українські вірші в перекладі на німецьку мову
Поетична акція до Дня незалежності, під час якої читали українські вірші в перекладі на німецьку мову

Ми незалежні, ми цікаві, але нам потрібно здихатись тієї постколоніальної свідомості, яка нам постійно заважає розвиватися і рухатися далі. Наприклад, я люблю Берлін за те, що в ньому багато простору. В цьому просторі є завжди місце для будь-яких ідей і нових проектів.

GU: Як Ви бачите перспективи розвитку культурної дипломатії?

Що стосується перспектив народної дипломатії, то я б вивела її в формат зовнішньої політики. Я б працювала над відкриттям українських інститутів в країнах, де їх ще немає і над тим, щоб ці інститути мали фінансування. А в самих закладах намагалася б створити окремий простір, який би допомагав ініціативам культурної дипломатії в самій діаспорі.GU

Розмовляла Віолета Москалу
Головний редактор Global Ukraine News

Вам також може сподобатися

Comments are closed, but trackbacks and pingbacks are open.